Сельджуцька архітектура в Конʼї: подорож крізь епоху
Уявімо сельджуків як величезний рух: могутні потоки вод, що линуть аж із Далекого Сходу й несуть культурні нашарування середньоазійських степів, Мавераннахра, Родючого Півмісяця та Бет-Награйну, щоб урешті утворити багату й щедру дельту культур, яка обʼєдналася в серці Анатолії.
Поступово оселяючись у Малій Азії, сельджуки створили самобутню культуру з унікальними формами вираження, які виходили за межі норм, що існували на землях між Китаєм та Анатолією.
Щоразу, коли в цьому блозі ми згадуватимемо нову архітектурну форму чи мистецьку рису, яку вони подарували світовій культурній спадщині, пам’ятаймо про цей рух. Так ми зможемо збагнути неповторне місце сельджуків у світі спадщини й зрозуміти, що уособлюють залишки їхньої доби.
Але хто вони були? Сельджуки походили від середньоазійського тюркського народу огузів, які в X столітті оселилися навколо Аральського озера. Близько 1070-х років, коли вони заснували свою столицю в Конʼї в Анатолії, це було ще напівкочове, напівміське суспільство. Кочові сельджуки носили в собі космос: кочівники не були прив’язані ні до чого, вони самі були безкраїм степом, яким мандрували, і з наметом як тимчасовою оселею їхнім домом були неосяжні простори. Між землею і небозводом їх вели тисячі духів і знаків. Вони були посередниками, шаманами.
Решта сельджуків були осілими; вони підтримували ісламську науку, засновуючи медресе. Вони також створили державу (state), адже тепер були прив’язані до землі, статичні (static). Проте їхні вірування ще не були ортодоксально усталені: з суфійськими мислителями, як-от Мухйіддін ібн Арабі, Мевляна Джелаледдін Румі, Юнус Емре та Хаджі Бекташ Велі, світ був сценою для «тисячі й одного прояву», що вели до «множинності в Єдиному». Це певним чином перегукувалося з кочовим світоглядом: місце людини в космічному порядку було місцем гармонії, і це глибоко відобразилося в сельджуцькому мистецтві геометричними фігурами різних знаків, як-от планетарні системи, зображення тварин і рослинні мотиви у нескінченних візерунках.
Підставка для Корану (рахле) із зображеннями дволикого орла та лева, портали із зображенням тварин азійського зодіаку на внутрішній стороні арки, сцена двобою бика та лева (образно «ніч і день», «місяць і сонце», сузір’я Тельця та Лева, контраст світла й темряви тощо) — усе це показало світові справжній вільний синтез заради культурної єдності.
Мечеть Алаеддіна
Ця подвійна природа наділила сельджуків рисою, що вирізняла їх серед інших: вони були дуже толерантні до міських суспільств, доводячи високу здатність запозичувати їхні характерні елементи й так створили власну ідентичність.
Попри порівняно короткий проміжок приблизно у 250 років, на землі, повній інтриг і змов, на арені боротьби за владу, що зазнавала тиску ззовні та міжусобиць зсередини, між кінцем XI та початком XIV століття сельджуки втілили рідкісну за масштабом і амбітну будівельну програму, особливо з огляду на добу, в якій вони жили. За реєстрами, вони вкрили Анатолію приблизно 1100 будівель, серед яких 115 мечетей, 144 месджиди, 64 дервішські обителі, 145 мавзолеїв, 135 медресе та медичних шкіл, 15 дар аль-куррів (класів), 179 караван-сараїв (ханів), 70 громадських лазень, 49 мостів, 24 фонтани та 48 палацоподібних споруд. 55% із зазначеного стоять досі, хоча деякі сильно пошкоджені.
Цей грандіозний задум здійснили загалом 288 замовників, серед яких були султани чи державні достойники; в останній групі було й 34 жінки. Щодо архітекторів, кресляників та інших митців, то з 60 відомих імен лише 9 походили з Анатолії, решта були різного походження: вірмени, візантійці, сирійці чи іранці. Залучення іноземних митців і помітний вплив їхніх культур на сельджуцькі проєкти свідчать, що на землях сельджуків митці мали відносну свободу вираження.
У Конʼї народилася столиця, і ми повернемо вас у ті часи. У цій статті ви вирушите в подорож визначними сельджуцькими архітектурними шедеврами, як-от мечеть Алаеддіна, комплекс Сахіб Ата, медресе Каратай, медресе Індже Мінарелі та караван-сарай Зазадін.
Тож без зайвих слів погляньмо на приклади зі столиці сельджуків — Конʼї!
Мечеть Алаеддіна з її сіро-блакитним мавзолеєм, облицьованим плиткою, — один із найвпізнаваніших образів на обрії Конʼї. Мечеть постала на штучному пагорбі, що колись був акрополем, ймовірно, з використанням спорій із цього місця. Будівництво почалося між правліннями Месуда I та Килича Арслана II (бл. 1155 р.), про що свідчить мінбар з ебенового дерева всередині мечеті, який датується тим періодом, — перший задокументований витвір мистецтва румських сельджуків в Анатолії. Будівництво тривало за султана Іззеддіна Кейкавуса за проєктом архітектора Мухаммеда б. Хавлані з Дамаска.
На панелі мінбару вирізьблено імʼя майстра й дату: «Праця Менґі бірті аль-Хаджі аль-Ахлаті (з Ахлата), у раджабі 550 (1155 р.)». Цей мінбар і його оздоби розповідають нам багато. Безкінечність рослинних мотивів, доповнених розетками й зірками з рейкової різьби та облямівкою куфічною каліграфією по кутах, водночас визначає місце людини в безмежності космічного буття й викликає гармонію з ним — це справжня робота майстра. Зверніть також увагу на походження двох митців і на те, що сельджуки доручили їм, мабуть, найважливішу будівлю у своїй столиці.
Мечетний комплекс має два кюмбети (або «тюрбе», гробниці), один витонченіший і складніший за інший. Перший — восьмигранна одноповерхова споруда, яка залишилася порожньою. Ця незавершена будівля — єдина мармурова гробниця-вежа, збудована сельджуками.
Комплекс Сахіб-і Ата
Відомо, що султаном перед Алаеддіном був його брат Іззеддін, і між братами точилася постійна ворожнеча, зміст чи причини якої невідомі. Другий мавзолей — десятигранний, двоповерховий, з конічним дахом, що нагадує «курган» степової традиції та синтезує її з готичною архітектурою Багратидів, — і його сіро-блакитна плитка вражають одразу, щойно глянеш ззовні. Сьогодні його називають «Мавзолеєм султанів», адже всередині стоять саркофаги всіх султанів від Килича Арслана II і після нього, окрім Іззеддіна: його саркофаг стоїть окремо, найімовірніше, перенесений до Сіваса, у Велику мечеть Дівріґі.
Сахіб Ата Фахреддін Алі був важливим державним діячем, який відіграв значну роль у боротьбі султанату під час монгольських навал, в останні фази існування сельджуків. За 40 років служби Сахіб Ата профінансував 18 будівель, поступившись лише султану Алаеддіну Кайкубаду I, який за життя замовив 26 будівель. Двоє архітекторів, залучених до його комплексу (кюлліє), задокументовані так: Калуян ель-Коневі та Кьолюк б. Абдуллах. Сам Сахіб Ата походив із роду ель-Коневі, а щодо особи другого архітектора — відкладімо це на потім.
Мечеть Сахіб-і Ата, будівництво якої розпочалося близько 1258 року, є комплексом, адже складається з мечеті, мавзолею, ханкаха (кімнати для гостей) і хамаму. Одну з найвражаючих архітектурних вишуканостей цієї споруди можна побачити на порталі: багато оздоблена кам’яна різьба в кутових нішах для питних фонтанів, сталактитові мукарнаси з куфічною каліграфією, що облямовує раму порталу, увінчану орнаментальною смугою. На порталі стоїть один мінарет, збудований із каменю, глазурованої цегли та блакитної плитки. Це важливий попередник знакових порталів із двома мінаретами в сельджуцькій архітектурі.
Медресе Індже Мінарелі
Далі, ввійшовши всередину, мавзолей (тюрбе), хамам і ханках засліплять вас сліпучою пишнотою. Тут ви побачите найпрекрасніші образи кам’яних, дерев’яних, цегляних і кахлевих робіт, виконаних у відповідних техніках і влаштованих згідно з тюркським та суфійським баченням світу. До того ж кожна з цих споруд, вписана в загальний комплекс, має винайдену сельджуками чотириайванну схему, що створює відчуття світу у світі, свого роду фрактальну структуру в плані комплексу. Це вказує на рівновагу всього простору буття в космічному порядку. Коли ви відвідаєте ханках і побачите його купол із perфорованою вершиною, мозаїчна композиція плитки та цегли викличе відчуття єдності з цим порядком.
На жаль, комплекс Сахіб-і Ата пережив у минулому дві катастрофічні пожежі. Попри це, завдяки реставраційним роботам його велич збереглася, і, побачивши його, ви не зможете опиратися його магнетичній силі.
Медресе Індже Мінарелі — ще одна споруда, зведена Сахібом Атою, і її архітектором знову був Кьолюк б. Абдуллах. Імʼя Абдуллах традиційно давали тим, хто мав іноземне коріння, а Кьолюк за вимовою схожий на Колук, тож припускають, що вірменський архітектор і майстер-каменяр Галуст (вимовляється «Калук») та Кьолюк — одна й та сама особа. Це не дивно, адже після 1072 року багато будівельників і майстрів з Ані працювали під покровительством сельджуків.
Придивившись до порталу медресе, можна побачити, що фасад вирізьблено з каменю в стилі бароко — вишуканого й оздобленого мистецтва, що виникло в Європі у XVI столітті. Зі спіральною куфічною смугою та двома симетричними деревами життя з пальметним корінням і прикріпленими півмісяцями цей декор прямо перегукується із зображенням дволикого орла з деревом життя на медресе Чіфте Мінарелі. Утім, орли на порталі Індже Мінарелі наче абстрагуються вигинами верхніх фризів. Далі в споруді також повторено схему з двома мінаретами. Проте через високу конструкцію та ще й форс-мажор — удар блискавки — другий мінарет знову втрачено; звідси й назва «Індже Мінарелі» — споруда з одним «витонченим/тонким мінаретом». Зовні будівля кам’яна, а всередині цегляна.
Купол прикрашено глазурованою цеглою бірюзового, коричневого й темно-синього кольорів, що утворює нескінченні геометричні мотиви. Переплетені зигзаги та мотиви «пахлава», створені вертикальним розташуванням глазурованої цегли, нагадують візерунки турецьких килимів. Вислів «аль-мульку лілла» (Усе суще належить Богові) повторюється плетеним куфічним письмом із бірюзової плитки на широкому поясі, що оточує барабан купола, де вершина купола колись була величезним ліхтарем.
За призначенням медресе було богословською школою, яку спочатку заснував візир Великих сельджуків Нізам аль-Мульк, щоб стандартизувати ісламську освіту. Як школи-інтернати, ці будівлі мали кімнати для учнів, що можна побачити і тут.
Медресе Каратай
Крім того, сьогодні частину Індже Мінарелі відведено під Музей кам’яних і дерев’яних виробів, тож обов’язково виділіть час і на його відвідини!
Медресе Каратай дуже схоже на Індже Мінарелі, але має скромніший портал і розкішніше внутрішнє оздоблення. Проте це не применшує виразності, яку здатен викликати портал. На додачу до попередніх порталів, у Каратай також використано мукарнас — склепіння з видовбаних сталактитів при вході до порталу. Дивовижно й те, що смуга сіро-білої мармурової інкрустації, така сама, як на порталі мечеті Алаеддіна, є і в медресе Каратай, що вказує на тісний звʼязок між двома спорудами, особливо з огляду на те, що архітектор Каратай невідомий. Втім, схожі плетені візерунки вважають сирійським мотивом вузла: пам’ятаєте Мухаммеда б. Хавлані з Дамаска?
Це медресе — одне з небагатьох, про які достеменно відомо, що їх замовив інший візир сельджуків, Джелаледдін Каратай. Каратая загалом вважають улюбленцем усіх, і про нього з повагою згадують і мусульманські, і немусульманські джерела. Медресе Каратай — одне з трьох медресе, збудованих цим державним діячем; однак, як личило його скромному характеру, він не хотів, щоб його імʼя було десь написане, доки його не попросять, виявляючи сильну й щедру вдачу, що воліла лишатися безіменною й відмовлялася від будь-якої слави.
Куполи медресе прикрашено в чотирьох кутах іменами пророків, а барабан купола знову оперезаний каліграфією. Паруснa конструкція купола та пов’язані з нею оздоби наштовхнули дослідників на думку, що вона відповідає ідеї всесвітнього намету — компромісу між суфізмом і степовими традиціями.
Сьогодні частину медресе відведено під відділ плитки Музею Конʼї, де ви зможете докладно продовжити знайомство з чудовими сельджуцькими кахлевими роботами та майстерністю.
Зазадін Хан (караван-сарай)
У минулому подорож була справжнім випробуванням, але вона була необхідна для спілкування, торгівлі та паломництва. Найбільшу групу ризику, імовірно, становили купці, адже вони могли втратити не лише життя, а й товари, особисті речі та тварин. Тому, щоб забезпечити безпечний шлях з одного місця в інше, сельджуки створили форму караван-сараю (буквально «палац для каравану») або просто (к)хану. Їх будували на відстані, яку караван мав долати за один день, — близько 30 км. Такі заклади безкоштовно надавали притулок і їжу впродовж трьох днів; крім того, маючи приміщення для релігійних практик, вони наймали багато людей різних професій: релігійних служителів, кухарів, ковалів, кравців, ветеринарів, швців тощо. А якщо дивитися на них здалеку, через архітектуру їх можна сплутати із замками, що свідчить про цінність цих споруд.
Відомо, що подібні заклади існували й до сельджуків, але за масштабом, задумом, функціями та наданими послугами вони не мали собі рівних. Торгівлю цінували настільки, що відколи сельджуки опанували Анатолію, вони заохочували і мусульманських, і немусульманських торговців, знижували податки, встановлювали свободу пересування та відшкодовували збитки, якщо купців скривдили в дорозі. До того ж караванний шлях Денізлі — Аґри (Догубаязіт), торговий маршрут завдовжки близько 2500 км, також включений до Попереднього списку ЮНЕСКО, і його охоплюють 179 відомих ханів — це гігантське число навіть для сьогодення.
Наш хан називається Зазадін Хан, його збудував ще один державний чиновник — «Садеддін» Мухаммед б. Кьопек; оскільки місцеві не могли правильно вимовити чуже слово «Садеддін», у діалекті воно перетворилося на «Зазадін». Кьопек — також цікава постать, що заслуговує на нашу увагу. Відомо, що Алаеддін Кейкубад I найняв його архітектором для будівництва нині зруйнованого палацу Кубадабад поблизу озера Бейшехір. Однак невідомо, як він став візиром. За його часів державні чиновники описували Кьопека як «біду для країни»; проте місцеві його любили.
Кьопек був серед прихильників сходження на престол Гіяседдіна Кейхусрева II, але невдовзі накопичив надто багато влади й почав усувати державних чиновників, зокрема атабега (намісника), візира та сельджуцького генерала. Стверджуючи, що він позашлюбний син Кейхусрева I, він спробував претендувати на трон. Незабаром його вбили на влаштованому святі за наказом Кейхусрева II. Відвідуючи Зазадін Хан, уявіть, яку владу він мав у свій час із єдиною своєю спорудою — найбільшим караван-сараєм у Конʼї!
Щоб дізнатися більше про Конʼю, натисніть тут, а якщо хочете докладніше дослідити архітектуру Анатолії, натисніть тут.
