
Традиційні турецькі ремесла та їхня історія
Кераміка, гончарні вироби та плитка чині
Особливі кліматичні та географічні умови Анатолії протягом століть допомагали місцевим жителям творити неповторну культурну мозаїку. Різні цивілізації подарували Анатолії культурну спадщину, якої більше ніде у світі не знайти. Сьогодні виникають нові традиції: мешканці Анатолії поєднують минуле й сучасність, використовуючи творчість і уяву.
Нині ремісничі крамнички трапляються мало не на кожній другій вулиці по всій Туреччині, а місцеві жителі завжди готові навчити вас своїх прекрасних традиційних ремесел. Від турецької вишивки до плитки чині — безліч турецьких ремесел неодмінно привернуть вашу увагу. Ось перелік найвідоміших турецьких мистецтв і ремесел, про які варто дізнатися перед поїздкою до Туреччини.
Кераміка, яку турки називають фонетично тим самим словом seramik, — це матеріал, що його виготовляють випалюванням неметалевого мінералу й надаючи йому форми вази, горщика чи іншого унікального виробу. Міцні й жаростійкі, ці предмети однаково зручні в щоденному вжитку і милують око. Поширені види кераміки — гончарні вироби, порцеляна та плитка; усе це має своє місце в повсякденному житті турецького усти — так називають майстра своєї справи. Художня кераміка, зокрема столовий посуд, плитка, статуетки й інші вироби, нині є незамінним декором і предметами побуту в турецьких оселях, а чимало майстерень запрошують гостей на власні очі побачити, як створюють ці неперевершені речі. Археологія також уважно вивчає керамічні залишки минулого, щоб краще зрозуміти культуру, технології та поведінку наших далеких предків.

Плитка чині
Говорячи про людей минулого, варто наголосити, що çömlekçi çarkı (турецькою — гончарний круг) імовірно винайшли на території сучасної Туреччини, а точніше — в Месопотамії. Вважають, що вже в IV тисячолітті до н. е. гончарний круг був у вжитку. Звідси він поширився майже на всю Євразію та значну частину Африки, але й досі посідає місце в сучасній культурі Туреччини. Сьогодні по всій країні ви знайдете зразки çanak çömlek (гончарних виробів), плитки та інших керамічних фігур і статуеток — їх розрізняють за типом, наприклад плитка чині та гончарні вироби.

Глазуровану плитку здебільшого розміщували на стінах, і до XVI–XVII століть вона стала важливою частиною культурного надбання османів. Проте її історія сягає ще часів Караханідів (955 р. н. е.) і, як відомо, пожвавилася за правління турків-сельджуків.
Відома турецькою як İznik çinisi, ізницька плитка — це багато оздоблена кераміка. Її прикрашають мотиви рослин, тварин, а також геометричні фігури й візерунки. Ізницька плитка здебільшого синьо-червона, а деякі виняткові різновиди містять і чорний колір.

Мечеть Султанахмет у Стамбулі та неподалік розташований палац Топкапи — дві видатні споруди, де плитку широко використано як оздобу стін. Лише в мечеті Султанахмет налічується 20 000 плиток, тому її ще називають «Блакитною мечеттю». Традиційне мистецтво виготовлення чині з 2016 року внесено до попереднього списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Завжди приємно знати, що місцеві майстри та ремесла цінують у всьому світі!
Плитка стала невіддільною частиною турецького мистецтва й культури, її зразки є по всій країні. Кютахья, розташована на крайньому сході Егейського регіону, славиться порцеляною, що є важливою частиною культури міста з XIV століття. У провінції Кютахья поряд із Великою мечеттю (Ulu Cami) діє Музей плитки (Çini Müzesi), де експонуються одні з найкращих зразків кютахійської кераміки. Чудові зразки плитки можна побачити також у Кахлевому павільйоні та музеї Пера, обидва вони розташовані в Стамбулі.

Гончарні вироби
Чанаккале — ще одне місто, відоме своєю керамічною традицією. Його назву можна буквально перекласти як «гончарна фортеця»! Кераміку Чанаккале часто покривають кремовими глазурями (зазвичай прозорими), і вона дуже різноманітна на вигляд. Відображаючи регіональні особливості, кераміка тут уперше з’явилася у XVIII столітті.

Мідникарство
Гончарство (çanak çömlek) практикують в Анатолії багато століть, і воно слугувало місцевим жителям джерелом доходу. Оскільки якісний посуд не можна виготовити з одного виду глини — він кришився б під час роботи, — використовують особливу червону масу, що отримує колір від місцевого ґрунту й робить вироби надзвичайно міцними.

Ткацтво
Минуло понад 10 000 років відтоді, як мідь уперше почали застосовувати для виготовлення знарядь і зброї. Мідні вироби стали усталеним видом мистецтва, а мідництво нині належить до найвідоміших ремесел Туреччини. Щороку з міді виготовляють тисячі практичних і декоративних предметів. Це ремесло походить із Центральної Азії, і, як вважають, до Анатолії його привезли турки-сельджуки.
Туреччина також є батьківщиною особливої техніки пом’якшення металу нагріванням, яку турецькою називають tavlama. Країна є дуже важливим культурним осередком цього ремесла. Швидкість, точність і майстерність мідників справді дивовижні! Якщо вас цікавить традиційне турецьке мистецтво, неодмінно завітайте до майстерні, якщо трапиться нагода!
Оздоблені турки для кави (cezve) і млинки для перцю — поширені металеві вироби, які можна знайти скрізь: від місцевих базарів до маленьких сувенірних крамничок. Щоб побачити відомі зразки місцевої обробки металу, відвідайте базар Бакирджилар у Малатьї, де ви знайдете великий вибір металевих виробів для себе, друзів і родини.

Ебру
Тисячі років турецькі килими вважаються золотим стандартом підлогових покриттів у всьому світі! Їх виготовляють виключно вручну — а зусилля, яких це вимагає від місцевих майстрів, заслуговують на глибоку повагу! Килими можуть бути шовковими, вовняними або з суміші вовни й бавовни. Барвники використовують лише натуральні — від марени й індиго до цибулиння, — тож кольори виходять напрочуд м’якими й органічними.
Кіліми, безворсові килими плаского плетіння, — справді дивовижна традиція, яку місцеві мешканці Анатолії зберігають упродовж десятків поколінь, і сягає вона майже 9000 років. Турки почали займатися цим загадковим мистецтвом, коли оселилися в Анатолії.
Найдавніші свідчення про кіліми походять із місцевості Чатал-Гююк (засновано бл. 7000 р. до н. е.) — неолітичного протоміста, найстарішого з усіх виявлених поселень такого типу. Пам’ятка розташована на південний схід від Коньї, в серці Анатолійського регіону. Цю традицію продовжують в інших частинах Туреччини, зокрема, але не тільки, в Каппадокії. Якщо ви опинитеся в Каппадокії, не забудьте сфотографуватися в крамниці кілімів — килими стануть чудовим тлом для вашої усмішки!

Ювелірна справа
Ебру, або мармуровий папір, — це мистецтво створювати барвисті візерунки, розкидаючи й розводячи пензлем пігменти на поверхні ванночки з густою водою, а потім переносячи малюнок на спеціальний папір. Найпоширеніші мотиви — квіти, листя, орнаменти, ґратчасті візерунки, мечеті та місяці. Мистецтво ебру традиційно використовували в палітурній справі, але з часом воно стало окремим жанром.
Вважають, що цю техніку винайшли в XIII столітті в історичному Туркестані. З часом з’явилися нові форми й прийоми, а Туреччина багато століть залишалася центром мистецтва мармурування. До 1920-х років майстри ебру мали майстерні в стамбульському районі Беязит і створювали роботи як для місцевого, так і для європейського ринку.

Різьблення по дереву
Оскільки Туреччина завжди була перехрестям різних культур і релігій, на її ювелірні техніки неминуче впливали європейські та близькосхідні традиції. Якщо європейські прикраси були вкрай симетричними, то туркменські ювелірні традиції надавали перевагу збереженню первісної форми й природного кольору. Нині золоте ювелірне мистецтво — високоутончене й шановане; вважають, що воно розквітло в період візантійського й османського минулого країни.
Сьогодні Туреччина входить до п’ятірки провідних країн світу з виробництва золотих прикрас. Проте важливо пам’ятати й визнавати, що найдавніші прикраси на території сучасної Туреччини виготовляли з міді — найуживанішого металу всіх часів. За доби бронзи в Анатолії цей метал було прийнято кувати й відливати. Оригінальні турецькі техніки, як-от savaklama, küftgani, ajir kesme, і kazima використовували для виготовлення мідних аксесуарів, і деякі з них застосовують досі.

Турки-сельджуки досягли досконалості в обробці каменю й дерева. Залежно від задуму вони вирізали з дерева восьмикутники, ромби або зірки. Найпоширенішими їхніми виробами були михраби, мечетні двері й шафи. Власне, виготовлення таких рукотворних речей і нині залишається джерелом доходу для турецьких уст.
Розвиток певних оригінальних технік, зокрема різьблення і kündekâri, позначив розквіт цієї традиції на території сучасної Туреччини. Використовують переважно деревину волоського горіха, яблуні, груші, кедра, чорне й палісандрове дерево.
Через недовговічність матеріалу більшість дерев’яних виробів минулого до наших днів не збереглися. Проте одні з найкращих зразків різьблення по дереву з VIII до кінця XIX століття можна побачити в Музеї турецького та ісламського мистецтва в Стамбулі. Сьогодні найпоширеніший дерев’яний виріб, який виготовляє турецький уста — це ціпок. Найгарніші оздоблені ціпки шукайте в містах Зонгулдак, Бітліс, Газіантеп, Бурса та Орду.

В’язання, вишивка та оя
Kündekâri виготовляють, з’єднуючи дрібні дерев’яні елементи геометричних форм у більші поверхні. Його найчастіше застосовують для віконниць, стулок дверей, аналоїв і мінбарів. Одні з найкращих зразків цього мистецтва можна побачити у Великій мечеті (Ulu Cami) в Сіїрті, мечеті Аладдіна в Коньї, Великій мечеті (Ulu Cami) в Манісі та Великій мечеті (Ulu Cami) в Бурсі.

Турецькі рукоділля представлені багатим розмаїттям щільних і тонких тканин, виготовлених гачками, спицями, шпильками й човниками з шовкових, бавовняних та вовняних ниток. Майже в кожній оселі Туреччини можна побачити людину, зайняту принаймні одним із цих популярних ремесел.
Вважають, що мистецтво вишивки в турецькій культурі сягнуло піку в XVI столітті, а його витоки — у тюркських кочівників. Використовують безліч візерунків, але геометричні й квіткові належать до найпопулярніших. Залежно від інструмента й техніки вишивка має різні назви: голкова, човникова, шпилькова, а також в’язання. Один із найвідоміших стилів вишивки — вишивка бісером, що походить з Адани та Ічеля. Якщо вас цікавить вишивка, наполегливо радимо відвідати Військовий музей у Харбіє в Стамбулі, де можна побачити вишиті речі сельджуцьких та османських воїнів.

Йорганджилик (виготовлення ковдр)
Так називають декоративне мереживне обшивання жіночого одягу й домашнього текстилю — оя, або турецьке мереживо, яке в різних формах і мотивах трапляється по всій Анатолії. Серед інструментів — голки, гачки, човники та шпильки. Заможні жінки-аристократки у великих містах Османської імперії плели голкове оя — ремесло, яке й нині дуже популярне в Туреччині.

Мистецтво тезгіп
У турецькому ремеслі йоргандж��лик, або виготовленні ковдр, основу та підкладку роблять із батисту або небіленого мусліну. Для щоденних ковдр використовують атлас або набивну бавовну, а потрібний візерунок створюють по всій тканині. Ковдру з простим малюнком можна зробити за півтора дня, а складний візерунок може забрати тиждень, а то й цілий місяць.
В Османській імперії виготовлення ковдр було професією, і нині в Туреччині в деяких базарах і кварталах і досі працюють професійні майстри.

Мистецтво мініатюри
Тезгіп — різновид ілюмінування, який колись використовували виключно в рукописних або священних книгах, щоб доповнювати й прикрашати текст. У найсуворішому значенні це стосується лише рукописів, оздоблених сусальним золотом або золотою фарбою на основі мушлі, адже саме слово «tezhip» означає «покривати золотом» або «розфарбовувати сусальним золотом». Але у звичайному та сучасному вжитку це традиційне мистецтво практикують і з кольоровими фарбами. Müzehhip (ілюмінатор) голкою відтискає намальований візерунок на папері, прикріпленому до твердої основи з самшиту або цинку. Потім він чи вона кладе проколотий папір на матеріал, який збирається прикрасити, і заповнює отвори липким чорним порошком. Коли папір знімають, на матеріалі залишається малюнок. Після цього мотив округлюють і заповнюють сусальним золотом або фарбою.
Найдавніші зразки ілюмінування збереглися зі Східної Римської імперії, а отже, частково перебувають на території сучасної Туреччини. Проте західна традиція значно відрізняється від османської, у якій частіше використовували сусальне золото й квіткові візерунки. Західна традиція застосовувала ілюмінування переважно в християнських релігійних текстах і молитовниках, а з часом його замінили картинні ілюстрації.
Історія тезгіпу в турецькій культурі сягає уйгурів IX століття. Глибоко вкорінений у турецькій культурі, свого піку він сягнув приблизно в XV–XVI століттях в Османській імперії. Османські турки створили новий стиль каліграфії (talik), а мистецтво тезгіпу використовували для оздоби його полів. Оздоблення підпису султана, відомого як тугра, входило до обов’язків османського müzehhip, покровителем якого був сам султан.

Мініатюра (minyatür) — це мистецтво ілюструвати історії, події чи тексти особливим методом живопису. Традиційно її виконують на папері, вкритому яєчною глазур’ю й розфарбованому органічними барвниками. Проте нині використовують і промислові фарби та матеріали. Мініатюри часто зображують придворні церемонії, як-от сходження на трон чи обрізання, або військові сцени, тож їх у певному сенсі можна вважати й історичними документами.
Хоча мистецтво мініатюри спочатку було способом доповнювати й прикрашати рукописи, як і у випадку з тезгіпом, з часом мініатюри з’явилися й на інших матеріалах: стінах, полотні, дереві, плитці та шкірі. Майстра мініатюри називають nakkaş або müsavvir, а мистецтво мініатюри в османські часи було відоме як nakış або tasvir. Серед найвідоміших мініатюристів — Мустафа Челебі, Сулейман Челебі та Левні.
У 2020 році мистецтво мініатюри було внесене до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО від імені Туреччини, Азербайджану, Ірану та Узбекистану.





